Археологія знання Мішеля Фуко як гносеологічна практика

1. Вступ

Суспільний діяч, філософ, історик Мішель Фуко (1926-1984) сьогодні вважається одним із найвпливовіших інтелектуалів ХХ століття. Якщо за словами Карла Ясперса, «філософ являє собою те, що є часом», здатний виразити час, духовно визначаючи його, то Фуко був заглиблений в історію не лише як її частина, але як «тактик», який вів війну проти нормативно неприступної формації влади. На думку мислителя, минуле завжди зливається воєдино з теперішнім, і ми нав’язуємо людям, що жили в іншу епоху, наші способи мислення, бо вважаємо їх вічними та незмінними. Застосовуючи метод археологічного дослідження, він намагався подолати цього ідола нашого мислення, так само, як думку про те, що в історії існує точка, дійшовши до якої ми повинні зупинитися, щоб знайти корінь проблематизації.
Фуко цікавий для сучасного читача, бо змушує зосередитися на питаннях про те, як ми визначаємо, що таке істина й об’єктивність, і як досягаємо їх, яким би видом історії не займалися. Саме тому його творчість популярна не лише серед філософів та істориків філософії, але й в дослідників культури, істориків, мовознавців та інших гуманітаріїв. Разом із Хайдегером (вплив якого на Фуко проглядається в різних аспектах його філософії) він йде від запитання до запитання, часто на половині відповіді ставлячи інше запитання і так далі, адже в самому питанні часто лежить частина вже готової на нього відповіді. Неакадемічний стиль філософії Фуко, який одночасно із цим звучить суворо науково призвів до ігнорування його поглядів повністю або частково з боку багатьох представників філософії, політології, соціології, разом із тим – інша частина гуманітаріїв навпаки має надзвичайну зацікавленість у його наукових роботах. Біополітика Фуко – найменш розкрита