Косинка."мати"

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.
— Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай,—каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! —вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть назад її, чуєте?
— Ех, сину, сину,—промовляє докірливо батько,—ж кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя...
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись...
— Уже не видно й одного поляка,—каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка сієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок —жовте, солдатське.
— Андрію...— закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице