Ораторство

Українське ораторство XIX-XX ст.
Українське ораторство XIX-XX ст.

Розвиток українського риторичного слова за часів па¬нування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала росій¬ська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

Але пробудження національної самосвідомості та полі¬тичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволе¬но являтися на світ, але переслідувано навіть наукові стат¬ті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні".

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діа¬лектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все роз¬бивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток україн¬ського ораторства став дуже утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Ук¬раїні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку