Повноваження Парламенту В Зарубіжних Країнах

Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Вони не повновладні, неправомочні розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави, бо це б суперечило ідеї установчої влади. Всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, які й наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу поділу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки поділені і зрівноважують одна одну, а й рівні.
Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються як носії законодавчої влади. «Всі встановлені тут законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів», - записано в ст.1 Конституції США. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично в усіх розвинутих країнах.
Щоб парламент міг успішно реалізовувати свої соціальні функції, конституції наділяють його необхідними повноваженнями, які утворюють разом з функціями його компетенцію. Компетенція залежить від форми правління, форми державного устрою, історичних умов, ступеня демократичності країни, співвідношення в ній політичних сил і ряду інших чинників. Так, в президентських республіках парламенти не приймають участі у формуванні уряду, обмежений їхній контроль над діяльністю виконавчої влади. У федеративних державах компетенція представницьких органів поділена між федерацією та її суб'єктами. У державах із тоталітарним режимом конституції можуть закріплювати за парламентом значні права, але на практиці більшість їх повноважень виявляються фіктивними.
За характером закріпленої