Церковне життя в Україні на поч. ХХ ст.

ОСОБЛИВОСТІ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ В МОДЕРНУ ЕПОХУ
В умовах модернізації традиційна роль церкви в життті народу змінюється, зокрема поширюються секуляризаційні настрої, тобто прагнення до звільнення від релігійних обмежень та повернення до реального світу з його проблемами. У суспільстві стають популярними гасла релігійної терпимості, свободи віросповідання, відокремлення церкви від держави, школи від церкви   тощо. Внаслідок цього відбувається поширення атеїстичних поглядів.В Україні не існувало єдиної церкви протягом століть, що склалося історично. На Сході переважала православна, а на Заході - греко-католицька. Ще в 17 ст. укр. церква потрапила під владу московських патріархів, а згодом - рос. чиновників із Святійшого Синоду, і стала на службу імперській політиці. Єпископами, священиками, учителями духовних семінарій часто були росіяни, які навчали в дусі великоросійського патріотизму. Наприкінці 19 ст. серед духовенства укр. губерній українців було 50 %. Від 1799 р. престол київського митрополита жодного разу не обіймав українець, а з 1812 р. українців вже не висвячувли на єпископів. Рос. церква стала засобом зросійщення й денаціоналізації віруючих. Імперський уряд заборонив вживати укр. мову навіть у проповідях. На поч. ХХ   ст. було дозволено відправляти церковне богослужіння мовою багатьох народів Росії, але не українського. Духовенство зобов'язувалося стежити за політ. рухами, у тому числі й укр., та й інформувати про них поліцію. Уряд заборонив будувати церкви в укр. стиилі, малювати укр. ікони, переслідував