Мова й література як основи формування націоцентричного світогляду особистості

«Мова – це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національної організації… Мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. А поки живе мова – житиме й народ яко національність» (Іван Огієнко).
Спробуємо окреслити місце української мови серед мов світу. За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується  від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).
За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.
За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України.
За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.
Уперше розрізнення понять «мова» і «мовлення» відбулося тільки на початку ХХ століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Сосюру й росіянину Леву Щербі. Проте й зараз у повсякденному житті ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування різниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології й синтаксису або методики викладання іноземних мов).
Справа в тому, що мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх