Олександр Смик. Душа старого ловеласа. Портретний нарис

Олександр Смик. Душа старого ловеласа. Портретний нарис

У славетному старозамковому містечку живе собі будинок. Вже столітній,   а парубочить в товаристві   краль. Кралі ті на вік молодші, і завжди камінно-мовчазні, тому товариство ідеальне. Як і душа діда-хати. Бо в середині в ньому живе ще один будинок.   Навіть цілий Дім культури. То дідова душа. Щоправда, живе вона у кам’яному тілі отнедавна. (Отак буває в нашому непевному світі: проживеш сотню років без душі, а потім ррраз¬-- і вона в тобі оселиться, наведе всюди лад, підлікує, підфарбує, насадить кругом сад скульптур—і ти вже не стара розвалюха, а поважне помешкання генія під назвою "Потік Іква"). Отож зродилася у діда душа—чиста, сива, мудра, красива і з бородою. І заговорили усюди про неї: яка вона співоча, яка родюча і невгамовна. Говорилось і те, що кудись когось вона в радіоефірі послала, а комусь п’яту жабо-точку подарувала на знак вдячності. Та якби хтось хотів розказати про цей колізей-душу   сповна, то ніяких шпалер би не вистачило. Бард, поет, пісняр, автор скульптур, краєзнавець, продюсер, драматург, журналіст і громадський діяч, а на ім’я   Олександр Смик.
        Той самий Олександр Смик, 53-ох літній романтик, а може, дивак, який став душею не лише свого «Містечка муз» у Кременці, а й   чи не усього культурного Тернопілля останнього часу. Народився   він 26 жовтня   1957 року у селі Грузьке Кролевецького району на Сумщині. Ще в дев’ятому класі став кандидатом у майстри спорту по баскетболу. Після школи працював лаборантом фізики й електротехніки в текстильному технікумі.   Закінчив   Рівненський педагогічний інститут