Тарас Шевченко на Нікопольщині

ВІД КИРИЛІВКИ ДО БЕРЕГІВ ДНІПРА
    Я закоханий з дитинства в поезію та і взагалі в творчість Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого найвизначнішого вихователя, Тарас Шевченко — це не тільки історія епохи України, це — і поклик у майбуття.
    Поезія Шевченка наскільки мене полонила, що я вбачаю в її авторові людину, яка долає таку вершину, котру людству вдається подолати надто рідко, якщо вимірювати оте «рідко» століттями. У поезії (у всі часи — від Гомера до сучасного Івана Драча) е свої «альпіністи» і е свої «туристи». «Альпіністи» сміливо штурмують важкодоступні висоти. В цей же час «туристи» гуляють по стежинах. «Альпіністи» ставлять перед собою складні, серйозні завдання, «туристи» набагато частіше прагнуть знайти легкий шлях.
    Повторюю: Шевченко мене полонив. А тому я й вирішив дещо взнати, дещо вивчити з різних джерел про перебування Т. Г. Шевченка на Нікопольщині. Цьому Історичному захопленню я віддав багато років свого педагогічного й краєзнавчого життя. Адже про той пам'ятний в історії нашого краю 1843 рік, коли на Нікопольщині побував Т. Г. Шевченко, мені розповідали Ще в ті літа, коли я сидів за шкільною партою.
    І тоді, ще юнакові, мені уявлялося, і сьогодні, людині певного життєвого досвіду, мені уявляється, що Тарас Шевченко був їм «альпіністом», Апостолом правди і добра, котрий штурмував висоти, прагнув якомога глибше впізнати свій український край, осягти духовну широчінь його народу, самодостатньо впізнати його долю. Тож і проліг шлях поета від рідної степової Кирилівки, де вперше спів його народився, де вперше ласку він впізнав, до берегів чарівливого Дніпра, осяяного славою відваги запорозького козацтва, так добре знайомої Шевченкові з різних переказів та дум Кобзарів, цих одвічних народних гомерів.