Шевченківське кохання

Є в історії світової культури особистості, чия велич визначається не тільки їх літературною спадщиною, а й усією сукупністю їхньої людської творчості та громадянської діяльності, самою символічністю їхнього буття, яке прориває грані епох і завойовує безсмертя.   Україна має Тараса Григоровича Шевченка – велику і невмирущу славу українського народу. У його особі український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру Кобзар, тому й оживало в   слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ і виходить до всіх людей землі.
У світовій літературі знайдеться небагато письменників, які б з всебічною повнотою змогли охопити минуле й сучасне свого народу і винести їм присуд за законами найвищої людяності й справедливості. Саме такими письменниками були Вольтер і Гете, Байрон і Гюго, Пушкін і Міцкевич, Петефі і Ботев, Уітмен і Тагор, Лу Сінь і Райніс. До них належить і український співець Тарас Шевченко. Іван Франко писав: «Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури… Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій…Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя».
Цією втіхою є любов перша, справжня, щира… остання. Про Шевченка багато говорили, писали і