Правила поведінки в громадських місцях

1. Процес теоретичного розмежування території України сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше – Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь. Первісною одиницею цих формувань, безперечно, була “земля”.

Одним із перших , хто спробував зрозуміти регіональне багатоманітне України і, отже, загальну специфіку української культури, був французький топограф Г.Левашер де Боплан. Він виділяв в Україні 17ст. 8 регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині 19ст. лінгвіст П.Сілецький-Когенко: Січ Запорізька (”головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на островах Дніпра нижче порогів”), Покуття (”обл. Буковини”), Полісся (”Чорноросія”), Литва (”частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі колись підвладні Великому князівству Литовському”) та Цісарщини (обл. ”колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії”), яка включає Галичину та Лодомерію. На Рис.1 відображений один із варіантів історико-етнографічного районування України.

Підходи до такого районування на надзвичайно різноманітні, що зумовлене, з одного боку, числом наукових концепцій, а з іншого – неоднозначністю самого районування – структурно різного у різні проміжки часу.

Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звернувся О. Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, – Правобережжя, друга, залежна від Росії, – Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я.Марковичем.

Рис.