Людмила Таран

Аналізуючи новелістику Людмили Таран, дослідники зауважують: “Складається враження, що авторка з льоту переймає почуття інших жінок різного віку,   різного соціального стану,   начебто жіноцтва в цілому,   і начебто проживає їх буття разом з ними”.
У оповіданні   “Звичайна історія”   Людмила Таран обирає наративну форму – така собі емоційно забарвлена розповідь жінки про своє життя.   Оповідання   “з перших вуст”   стилізується під мовлення неосвіченої жінки через використання діалекту,   суржику, просторічної лексики.   Тамара Гундорова стверджувала:   “Саме посттоталітарне гетерогенне мовлення підриває офіційну свідомість і відкриває брехливість тоталітарної ідеології, зокрема тієї, яка дістала назву офіційної правди”.
З метою підсилення ефекту сповідальності авторка пропонує форму одностороннього діалогу –   оповідачка адресує розповідь слухачу,   який оприявнюється лише через звертання наратора:   “Я,   тобі,   дитинко,   таке розкажу, чого ніхто ніколи не розказує. А мені перед смертю вже нічого не страшно”.
Доля героїні ілюструє всю соціальну історію підрадянської України,   громадяни якої були поставлені на межу існування.   Дослідниця Марта Богачевська-Хомяк писала: “Українки, як і інші радянські жінки,   несли подвійний тягар оплачуваної праці поза домом і ведення домашнього господарства та виховання дітей.   Це було особливо важко в умовах хронічного дефіциту найнеобхідніших речей”. Розповідь жінки –   суцільні нарікання,   скарги на повсякчасне перебування на межі фізичних сил.
У оповіданні також розвінчує ідеалізований міф про радянського воїна-переможця, визволителя Європи. Небуденна врода дає шанс героїні привабити чоловіка-фронтовика,   бо батько і троє братів не вернулися з війни,