Суїцидологія: сутність і історична ретроспектива

1.1 Суїцидологія: сутність і історична ретроспектива

Для розвитку сучасної суїцидології необхідно, щоб у наукових програмах
були присутні біомедицинські і соціальні дисципліни, а для практики
суїцидальної превенції потрібно співробітництво професіоналів,
компетентних у різних областях знання про людину, і сприяння соціальних
і суспільних інститутів. З огляду на значущість біопсихіатричних
аспектів суїцидальної поведінки, варто визнати все-таки, що вітчизняна
суїцидологія на сьогоднішньому етапі її розвитку є переважно предметом
соціальної психіатрії. Вивчення й аналіз причин самогубств складає
проблему не тільки медичну, але й у повному смислі ідеологічну, чим і
визначаються особливості розвитку суїцидологічної науки і практики на
Україні .Відомо, що в християнській традиції самогубство відноситься до числа до соціально неприйнятних форм поведінки. Гріх самогубства
вважається одним з найбільш тяжких; самогубців не ховають по церковному
обряді; їм, які переступили основну заповідь християнства "Не вбий", не
подається надія і на загробний порятунок. Світські закони донедавна були
настільки ж нещадні: заповіт самогубця після смерті визнавався
недійсним; якщо ж він залишався живий, його притягали до кримінальної
відповідальності, як того, який посягнув на людське життя.
Основоположники клінічної психіатрії ще в минулому столітті, висуваючи
тезу про тотожність самогубства і божевілля, керувалися моральними
спонуканнями. Вони прагнули, визнавши самогубця душевнохворим,
відгородити його від переслідування, надати йому необхідну допомогу. За
часів Ескіроля такий підхід не можна не визнати і прогресивним, і
гуманним. Подальший розвиток клінічної психіатрії в цілому і навчання
про прикордонні розлади зокрема, появу психоаналізу обумовили еволюцію
представлень про психічну норму і патологію. Змінилася оцінка ступеня
порушення поведінки душевнохворих, а також їхні здібності відповідати за
вчинене.