Українська літературна мову у 20 столітті

Українська літературна мова

Літературна мова – це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо. До визначальних рис літературної мови належать опрацьованість, унормованість, поліфункціональність і стилістична диференціація.
Певним недоліком терміна літературна мова є його двозначність. Іноді літературну мову ототожнюють з мовою літератури. Підстави для такого розуміння терміна дає й історія становлення сучасної української літературної мови, яка сформувалася на основі творів художньої літератури — поезії, прози, а також народної творчості. А проте зазначені поняття не збігаються. З одного боку, літературна мова ширша за поняття мова художньої літератури, бо до літературної мови належить також мова публіцистики, науки, державного управління, судочинства, засобів масової інформації тощо. З іншого боку, в мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативної, кодифікованої загальнонаціональної мови широко вживаються й елементи ненормативного мовлення – діалектизми, жаргонізми, арго.
У зв'язку з цим у деяких лінгвістичних терміносистемах, зокрема англійській, замість словосполучення літературна мова вживають термін мовний стандарт або стандартна мова (standard language, standard English).
Назва літературна мова поширена в науковій традиції Франції, Італії, Росії і деяких інших країн. У цьому ж значенні її вживають і в Україні. Поряд з цим у науковому і публіцистичному стилях використовують назву загальнонародна мова.
За нормальних умов функціонування в державі саме цей тип мови є обов'язковим у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. Він же становить об'єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання.
Словосполучення писемна мова на позначення загальнонаціонального