Культуромовний підхід до літературної писемної практики

Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, Павло Білецький-Носенкота ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов.
Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарічія» 0. П. Павловського (1818), дослідженням Якова Головацького, Павла Житецького, Костя Михальчука, Агатангела Кримського та ін. Становленню лексичних норм української мови сприяв «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909).
З 20-х рр. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед них праці Олени Курило, Миколи Сулими, Сергія Смеречинського, Миколи Гладкого, Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931).
Загально-літературна норма утверджувалася в працях Івана Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо.
Кодифікації літературних норм у 30—40-і рр. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» Олекси Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період ґрунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні