Дзвонарство як вид сакрального дійства

Дзвін (рос. колокол, англ. bell, нім. Glocke італ. campana) — ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі чи бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішено ударник (серце).

«Дзвонарство як вид сакрального дійства»

Дзвонарство як вид сакрального дійства відоме майже в усіх давніх цивілізаціях. Воно було поширене на території Японії, Індії, Китаю, Єгипту, Палестини, Греції. Найдавнішим є ассірійський дзвоник із палацу царя Сальманасара в Ніневії (860-824 !до Р. Х.), зараз знаходиться в Британському музеї. Давні греки використовували невеликі дзвони для скликання людей до храму богині Кібели. В Єгипті за допомогою дзвонів люди скликались на свято вшанування бога Осіріса. З Біблії відомо, що іудейські первосвященики чіпляли на свій одяг маленькі дзвоники. Один з найдавніших дзвіночків, датований скіфо-сарматською добою, був прикріплений на палиці, знайденій у кургані Ульського аулу, зберігається в Ермітажі.

В перші століття християнства у зв'язку з гоніннями неофітів використання дзвонів не було можливим. На богослужіння людей утаємнично зазивали нижчі клірики — лаосінакти (народозбирачі). І тільки після того, як християнство стало законною релігією, з'явилася можливість використання в сакральній службі дзвонів.

Церковні передання пов'язують появу дзвонів у християнській Церкві з Павлином (353-431 рр.), єпископом міста Ноли в італійській провінції Кампані. За легендою, єпископові Ноланському форму дзвону підказали квіти, коли повертався з богослужіння й почув незвичайної чистоти звуки, що лунали від польових дзвіночків, які колихались вітром. Його ося­яла думка створити «співаючу квітку» з металу