Дифтонги

Дифтонги в північних діалектах української мови – одне з найменш досліджених і потрактованих фонетичних явищ, однак досить потужних за науковою вартістю, передусім через свою архаїку, реліктовість та «нетрадиційність» для вокалізму української мови загалом. Тому їхній лінгвоаналіз має вагоме теоретичне значення не лише для українського, але й загальнослов’янського мовознавства. Необхідність й актуальність фонетичного опису дифтонгів найперше зумовлена тим фактом, що північноукраїнські неоднорідні голосні поступово зникають – переходять до категорії однорідних (монофтонгів).Нагадаємо, що в північних говірках української мови в сильній (наголошеній) позиції на місці деяких прафонем часто вживають дифтонги – звуки неоднорідної артикуляції, що в своєму складі містять два різні сегментні утворення, однак вимовлені як єдине ціле, як окремий фонотип. Так, на місці етимологічних /е/, /ě/ поліщуки вимовляють дифтонг переднього ряду [іе] (піеч, діед, ліес, сіено, папіер і т.д.), на позиції давньої /о/ – дифтонг заднього ряду [уо] (куонь, вуол, куот, пуозно тощо). Щоправда, ця номінація дифтонгів певною мірою узагальнена, бо відповідає фонологічним одиницям – дифтонгемам 6 . У реальному мовленні їхня реалізація надто варіабельна, зберігається лише характеристика творення: одні дифтонги – передньорядні, інші – задньорядні. За численними даними літератури та нашого попереднього аудитивно- інструментального аналізу, позиції архаїчних фонем /е/, /ě/ найчастіше займають такі алофонеми 7 – [іе], [і е ],[і е], [ие], [и е ], [и е]; давньої фонеми /о/ – алофонеми [уо], [у о], [у о ], [оу], [о у], [о у ].
[Біла О.: 1994.-